Моє коритце
Ура! Здійснилась моя давня мрія! Я придбав собі самий козацький автомобіль, український радянський бойовий гєлєндваген, Транспортер переднього краю ЛуАЗ-967!
Тільки сама поїздка була би варта викладених за нього грошей…
Я вже давно цікавився цією технікою, але по-перше вони не дуже-то розповсюджено продаються, а по-друге батьки були різко проти. Але кінець-кінцем я вирішив остаточно.
Його підшукав мені Річман - машинку продавав знайомий його начальника, в Конотопі. Як і властиво мені, я довго телився. Нарешті встановив собі дату і вирушив на оглядини. До Сум маршруткою, далі - на Покемоні. Щира подяка Покемону, нічна подрож по Сумщині на трійці і пошук місця зберігання ТПК було гарною покатухою і найкращим проведенням суботи у локальному масштабі.
Домовились з продавцем про зняття з обліку, дав завдаток, призначили укладання гешефту на наступні вихідні.
Справжні враження я отримав таки наступної суботи, переганяючи купленого чудіка уазіком в Київ.
Зустрілись з Річманом 18 о 6 год. на вокзалі, заїхали в гараж, заправились батьковими стратегічними запасами солярки, заїхали в інший гараж, взяли інструменти, масло, антифріз, вирушили в дорогу. Їхати легко, весело, тільки трохи холодно. Але ми запаслись військовими ватніками і було не страшно. Їдемо Чернігівською трасою без пригод, на розв’язці в селі Кіпті, яка звертає на Конотоп трохи глючимо: стоїть кирпич. Ніби як туди не можна. Порозкинувши мозгами, вирішуємо що це перебільшення і беремо потрібний напрямок. Поступово нам починає з’являтись будівельна техніка, яку ми без проблем об’їжджаємо (хіба що один раз довелось звертати на грунтову дорогу). На перехрестях міліцейські пости - Річман вилазить і нахабно питає, куди на Конотоп?, нас пропускають…
Добираємось до Конотопа без пригод. Завертаємо спочатку помилково в Попівку, трохи блукаємо і нарешті виїжджаємо до заводу, де зберігається ТПК. Можна опустити оформлення покупки, коротше кажучи на радостях робітники попереднього власника ТПК (якогось начальника) варять нам трубу для жорсткої сцепки, додатково до зробленої Максимом і отримуємо букву А, на якій можна тягнути машину без водія. Відзначаю покупку 50г коньяка з продавцем, вирушаємо з Річманом на Київ.
Приблизно півдороги їдемо без пригод. Питаємо у ментів дорогу, як раніше - вони кажуть: “тягніть свою бьаржу в об’їзд!” Ми слухняно тягнемо в об’їзд, правда короткий, 500 м в бік, на грунтову дорогу, по полю і знову на закриту дорогу. Ми ж на УАЗі!
Їдемо далі, другий мєнт зацікавився нашим Фантомасом. Подивився документи, розпитав, що це таке, послав в об’їзд. Знову, не ганьблячи честі позашляховика їдемо по полям і назад на ту ж дорогу.
Нарешті зупиняємось - попереду дорожня техніка. Катки катають свіжий асфальт.
Ось з цього все і починається…
Назустріч нам ідуть якісь злі чуваки і матюкаються, типу куди ви поперли. Я трохи зніяковів, не зрозумів, хто вони чого хочуть. Виявилось, вони на якомусь паркетнику і зрозуміли, що не проїдуть і їм прикро щоб ми там проїхали. Поки, озадачені чуваками, ми думаємо, що робити, катки наступають і відрізають з’їзд на грунтову дорогу, залишається тільки назад. Намагаємось розвернутись, але не вистачає радіусу. Відчіпляємо ЛуАЗік і я їду на ньому геть. Чекаю, бачу - Річман з УАЗом продовжує возитись. Повертаюсь до нього, цікавлюсь що таке, каже, руль кидає, неможливо їхати. І справді. Від’їжджаємо як можемо трохи від катків, стаємо і роздупляємось.
Копаємось, тут до нас підходить чоловік, каже, у мене там на полі таврія застряла, витягніть. Ми кажемо, раді би, але самі поламались. Він не відстає. Ну кажемо, зараз подивимось, може виправимо і чимось допоможемо… А тут ще якась жінка і теж до нас - витягніть…
Викрутили передній привід - ніби трохи краще. Що робити - підібрали застрявших і поїхали на поле на задньому, думаємо, може якось так… Тазік зігнали своїм ходом з дороги на поле, але витягати поїхали на уазі - малий чомусь ледве їде.
Тим часом 17 година, вже темніє. Їдемо, бачимо - по всій грунтовій дорозі попід шосе там і тут стоять машини, які застряли в багні, намагаючись об’їхати. Самі боїмось сісти - обережно об’їжджаємо говна по траві. Все-таки маємо деякий досвід і закопуватись без потреби наміру не маємо. Тим часом жінка зістрибнула і поїхала далі своїм ходом - її машину якось витягли. Баба з возу - гарно, але ще залишається той мужик. По дорозі виштовхуємо руками фольксваген із говен. Тавровод біситься - давайте швидше тягніть мене. Під’їжджаємо нарешті до нього. Там сидить ще ніва. Поруч стоїть шишига і про щось базарить. Вони б раді витягнути, але нема чим. Стаємо щоб тягнути таврію. Таврієць скручує наш трос вдвоє і чіпляє за таврію. Щоб вистачило довжини доводиться заїхати в самі говна. Не дивно, що тягнути не виходить… За діло береться шишига. Таврію витягає з як по рівному. Далі береться за ріпку - чуваки типу круті мисливці, засіли на своїй ниві по самі двері.
За кермо шишиги, зігнавши старшого чувака, сідає його молодший товариш, який тільки що нас повчав, як треба тягнути уазом. Пошкварив тягнути, ніва сидить добре - шишига потроху закопується. Старі водії глумляться - ось що виходить, коли дали дитині руль. Ніву відчіпляють, мужик починає розкачуватись шишигою, щоб вискочити з прокопаної колії. Через годину йому це таки вдається. Вже темно, а ми чекаємо назад наш трос… На задньому плані, доповнюючи нереальність обстановки, блимає вогниками на дорозі чудернацька дорожня техніка, ззаду у високій траві стоїть уазік з ввімкненими фарами і працюючим двигуном, підсвічюючи цю сценку, по полю неподалік від дороги сидять в говнах недоприводи і повзуть джипи. Шкода, що не було фотоапарата…
Коротше кажучи, підібравши правильний напрямок, ніву шишигою таки висмикнули.
Але ми вирішили - досить з нас бездоріжжя. В темряві, на несправній машині і з коритом на буксирі - краще в об’їзд. Забираємо трос, їдемо назад. Чіпляємо ЛуАЗік - помічаємо що загубились плоскогубці і нема чим затягнути шакли. Але не страшно, якось їдемо. Виїжджаємо на дорогу, шукаємо нормальний об’їзд на Київ. Я намітив по ЖПСу маршрут, але повороти, куди ми мали би звернути, в темряві не видно. Я кажу, повертаємо праворуч, а Річман - куди, там же нема дороги. Доїжджаємо до заправки, заправляємось на останні 50грн. Річмана (в нас вже закінчується соляра, хоча ще трохи є). Питаємо дорогу, нас посилають назад, в напрямку Глухова. Вертаємо, шукаємо в темряві поворот. Виявилось, ми його не помітили, бо та дорога була нижче рівня шосе і в темряві їзовсім не видно. Дорога, прямо скажемо, як хєровенька сільска вулиця. Я за кермом, звертаю на дорогу, тут трапляється хєрня. Ну добре, втратили передній привід, втратили багато часу, темно, маємо вкрай погане уявлення про потрібний напрямок, у нас мало пального. Але це ще все було нічого. Тепер лопається одна зцепка (до честі максима - та, яку варили в Конотопі). Річаман каже: здогадайся, хто виграв безкоштовну подорож в ТПК?
Інструктую Річмана по ЖПС щодо маршруту, сідаю в ТПК, їдемо. Виявляється, одинарна жорстка зцепка (не “А”) - це взагалі не жорстка зцепка. Гальмувати і рулити треба самому, як із гнучкою. Плюс дистанція до УАЗа - півтора метри. Прекрасно. Ледве встигаю реагувати. Їдемо, завертаємо не туди, вилазимо, обмірковуємо, визначаємо правильний напрямок, їдемо знову, із частими короткими зупинками для спілкування і орієнтування. Потроху скло мені заляпує багном з-під колес УАЗа, нічого не видно, ледве встигаю рулити, на поворотах заносить чи на зустрічну чи на обочину, шугаюсь розбитись. В ТПК холодно, телефон сів, “гріє” думка, що пального мало, дорога невідома, і є реальна перспектива заночувати… Вибрали маршрут: є проїзд до Чернігівської траси, по всяким сраковим селам, полям і лісам і зокрема деяку відстань треба проїхати по хріновій грунтовій дорозі над болотом, відміченій на карті пунктиром. Це наш єдиний шанс, якщо будемо об’їжджати по асфальту - короткої дороги нема, не вистачить пального. Треба ризикнути, варіантів нема.
Тут нова радість - лопається і друга сцепка. Залишається трос. Їду на тросі.
Зупиняємось, Річман каже, це не діло, тебе зовсім не видно, треба поставити нормальний акамулятор з УАЗа, щоб хоч фари світили. Не глушачи двигун, міняємо акумулятори. Тут теж приємна обставина - працюємо в темряві, чим посвітити в нас нема. Була лампа, але її дроти випадково обірвали, засовуючи в машину зцепки. Але далі таки їду з фарами.
Грунтову дорогу, хоч і дійсно не супер - але пройшли. На щастя, багно підмерзло, не сіли.
Зупиняємось знову. Річман каже, неможливо рулити, в правий бік руль зовсім не крутиться. Світячи телефоном, намагаємось знайти причину. все на вигляд нормально. Думаємо, мабуть шрус розвалився і заклинив. Так і виявилось, тільки що не зовсім розламався, а просто вилетіла кулька. Але тоді, в темряві і на холоді - ми за ремонт не взялись.
Нарешті чернігівська траса. Ми вже деякий час як запримітили її на карті і все не могли дочекатись, коли доїдемо. Тепер, хоч попереду ще 90 км, але принаймні дорога вже ясна. 22 година.
Шкваримо 40км/год (бо швидше я рулити на заляпаному багном ТПК на короткій зчепці не можу). Проходить година, зупиняємось, Річман каже, не можу далі їхати, треба трохи поспати. Я кажу, а я ні, я ще можу, ну однак давай, як засинаєш. Стаємо за селом Семиполки на обочині я лізу в уазік погрітись (після ТПК там тепло, приємно) і засинаю теж. Через годину Річман будить, каже поїхали. Мені не хочеться вилізати, в уазіку так тепло… Річман каже - полізай в свою трупарку.
Потім я зрозумів, чого було так тепло і Річману так хотілось спати - труба прогоріла вихлопні гази йшли в салон. І як ми не отруїлись і не здохли?
Їдемо, мені після сну страшенно холодно. Тремтю, стукаю зубами, але терплю. ТПК цього вартий. Ще через годину таки доїжджаємо до Києва. Сідаю в УАЗ - по Києву краще я, Річман - в ЛуАЗ. Руль дійсно майже не крутиться. В Києві вже рідна місцевість додає мені сил, і вже все позаду. Катаємось, шукаємо стоянку, куди б поставити мій новий тазік. Забиваємо на стоянку, ставлю на вулиці. Відвожу Річмана на вокзал, їду додому.
Все. ТПК вже мій і в Києві.
December 13th, 2006 at 6:30 pm
Гарно написано, а головне що вся правда